Володимир Винниченко - Гріх (стисло)



Дійові особи:

Марія Ляшківська.

Ніна — її подруга.

Іван Чоботар — чоловік Ніни.

Олена Карпівна — тітка Ніни.

Ангелок, Михась — товариші Івана.

Середчук — батько Михася.

Сталинський — жандармський підполковник.

Ніздря.

Вахмістр.

Пристав.

Жандарми, поліцаї, двірник.

Дія перша

Затишно облаштована кімната. У будинку знаходяться Ніна і Марія. Марії 26 років, має темно-русе волосся, чіткі уста, привабливу постать, але її хода немов недбала. Із розмови одразу не зрозумієш, чи глузує вона, чи говорить із серйозними намірами.

Ніна двадцяти чотирирічна блондинка, невисокого зросту, обожнює одягатись у щось тепле, лежати клубочком та їсти солодощі. У її характері багато дитячого, і вона цілком свідомо це підкреслює.

Дівчата п’ють чай і їдять різні смаколики. До кімнати заходить Олена Карпівна. Це жінка тридцяти восьми років, "стара дівка", худорлява, ходить рівно, дуже образлива. Вона запитує дівчат, хто користувався її лампадкою і навіщо. Марія зізнається, що це вона взяла прикурити цигарку. Олена Карпівна приголомшлива її словами. Жінка каже, що після такого глуму над релігією вона не зможе залишитись біля неї. Марія просить не турбуватися через це, адже планує наступного тижня їхати на фронт. Олена занепокоєна цією заявою, але водночас вважає, що не можна зневажати релігію. Жінка каже, що раніше Марія добре говорила про віру, і часто їздила в монастир. Тітка запитує Ніну, чому Марія з Іваном так часто сваряться. Дівчина відповідає, що нічого про це не знає.

До кімнати заходить Михась — молодий хлопець, років 21–23, студент, брюнет, з маленькими вусиками, дуже сором’язливий. У розмовах з Марією він намагається виглядати суворим, поважним. Він стурбований, що товаришів досі немає. Михайло боїться уявити, що їх арештували. Марія відповідає, що у арешті немає нічого страшного, "відсидять". Дівчина з посмішкою запитує його чи сумуватиме він за нею, якщо його заберуть. Хлопець намагається уникнути відповіді, аргументуючи тим, що поспішає на вулицю стежити за одним чоловіком. Тоді дівчина запитує, чи правда, що він ще ніколи не кохав. Хлопець, зніяковівши, покидає кімнату. Марія сміється навздогін, потім стає серйозною і з тривогою дивиться на вулицю.

До кімнати заходить знервована Ніна. Вона не може дочекатись Івана, адже переживає, що його арештують. Марія запитує подругу, що ж буде, якщо хтось відіб’є у неї чоловіка, наприклад хоч і сама вона. Дівчина відповідає, що не боїться цього, і навіть буде рада, якщо біля нього будуть жінки, як Марія. Ляшківська пропонує наступного дня поїхати до монастиря, щоб побачити монаха, який вже двадцять років прикутий за одну ногу до стіни печери. Вона вважає його цікавою фігурою, на відміну від Івана, який називає кохання "приємною річчю, тому цілує два рази". Печерний монах, на її думку, зовсім інший. Вона розповідає, що вже намагалася пускати очима чортиків, але монахи весь час не дають такої можливості. Їй цікаво, що було б, якби він закохався в неї, невже виліз би зі своєї печери? Ось заради цього Марія хоче постаратись. Дівчина каже, що у описах життя святих диявол часто буває в образі жінки, а їй зараз дуже приємно відчути себе цим злом. Ніна не уявляє, як можна поцілувати страшного, брудного чоловіка, але Марія каже, що він їй набагато приємніший, ніж Іван, адже у першого є якась сила, стихія, "він убив трьох людей і відмолює цей гріх ось уже скільки часу, а Іван — безгрішний, помірковий у всіх справах, благообразний інтелігент, нездатний ні на який гріх, ти паче ні на яку святість". Вона перекривлює Івана, який вважає алкоголь отрутою для організма, і тому не збирається його вживати. Ніна заперечує це, говорить, що він любить випити, а Марія навмисно наговорює і увесь час не дає спокою ні їй з чоловіком, ні тітці. Розлючена Ніна додає, що вони невинні, що Марія зраджувала свого чоловіка, і він кинувся під німецькі штики.

Ляшківська каже, що вона ж диявол і спокусить Івана, а він потрапить під жандармський арешт. Ніна каже, що подруга не посміє зробить цей гріх. Дівчина радить поїхати подрузі на фронт, де відбувається безліч гріхів. Там убивають, знущаються, грабують, зраджують один одного, лікарі та сестри-жалібниці — мають свої відповідні гареми, воїни добивають своїх поранених товаришів і крадуть речі мертвих. Марія впевнена: у цьому немає гріха, ніхто з тих не збирається йти жити у печери. Той монах, на її думку, невинне немовлятко, у порівнянні з іншими. Марія сама вбила з десяток німців і може ще вбити, не відчуваючи докорів сумління та гріха. Вона зраджувала свого чоловіка з близьким йому другом, а Ніна ось говорить, що подруга не посміє на подібний гріх.

Ніна лякається, вона не розуміє, чи серйозно вона говорить.

Марія каже, що звичайно, жартує і такими жартами забере Івана на фронт. У цьому вона не бачить щось серйозного. Найсерйознішим чоловіком, якого вона коли-небудь зустрічала є той монах, але і він не вмивається другий десяток років. А сама вона була серйозною у шістнадцять років, коли одного разу звинуватила Діву Марію, що вона не допомогла на іспиті. Тоді дівчині картала себе за цей гріх, а зараз і не знайти таке, що б вона не посміла зробити.

Марія каже, що в житті найстрашніше — це нудьга, от чого дійсно треба боятись.

До будинку заходить Середчук — невеличкий, худорлявий, одягнений по-міщанському чоловік. Він розмовляє суржиком. Старий вибачається, що відволікає їх, але йому необхідно точно знати, де находиться його син Михайло Середчук, студент. Марія каже, що Михась десь у місті. Батько зітхає з полегшенням, бо боїться, що сина заарештують. Він розповідає, що Михайло трохи соромиться батька, адже він не пролетаріат, а дрібно-буржуазний господар і, на жаль, не розуміє значення багатьох тих слів. Середчук каже, що на даний момент займається слюсарними справами, раніше мав бакалійну лавку, але це не подобалося Михайлу, який казав, що батько смокче з народу кров. Старий розповідає, що доходу з лавочки не було, тільки вистачало на продукти. Крім того, чоловік давав багато грошей у борг.

Зараз Михайло наче перестав сердитись і читає батьку книжки. Старий майже не розуміє їх, але не показує цього синові, бо він — єдина рідна людина. Син — уся батькова втіха й надія, він не переживе, якщо з сином щось станеться.

Дівчата пропонують старому зачекати сина, але він відмовляється, дякує, що заспокоїли і просить, щоб не казали Михайлу про батькову присутність у цьому будинку.

Нарешті приїжджають Іван Чоботар та Ангелок. Марія автоматично починає чепуритись перед дзеркалом, але раптом зупиняється, сміється й кидає все, як є. Іван несе у руках велику валізу, а Ангелок — якийсь добре загорнений пакунок.

Іван — статний, високий, з добре голеним лицем, має ласкаві очі; хода і мова у нього дуже повільні, немов обдумує кожний свій рух і слово. Чоловік одягнений охайно та зі смаком, якось по-європейському, нагадує англійця.

Ангелок — худий, непривабливий, з сірим, непричесаним волоссям, має недбалий одяг: брудні штани, короткий піджак, неохайну сорочку. Говорить незграбно та нелогічно, перестрибує з однієї думки на іншу, але любить виставляти себе як головну персону кожної ситуації.

Ніна намагається підняти валізу, але не може. Іван каже дружині принести лампу, бо йому потрібно скласти друкарський шрифт і усі каси. Робота обов’язково має бути виконана до ранку. Іван запитує Марусю чи буде вона допомагати з цією роботою. Вона відповідає, що так. Він з гумором дякує за це і вона каже, що рада зробити таку нечасту приємність для нього.

Іван каже Ангелку, що навряд чи робота буде зроблена вчасно, а сам навіть не поспішає, працює дуже повільно, розмірено. Марія насмішкувато каже, що Чоботар усе встигне, бо працює з великим ентузіазмом і експресією. Чоловік відповідає, що така його вдача. Дівчина запитує його, чи обіймає він жінок так само, як і працює, і починає перекривлювати, як такий високоморальний, благочестивий чоловік може обіймати протилежну стать. Іван мовчки дивиться на неї. Дівчина зупиняється, каже, що більше так не робитиме, щоб ні в якому разі не почути його нотації. Іван запитує Марію, що ж з нею сталось. Вона відповідає, що їде на фронт боронити рідний край.

Ляшківська бере частину каси й несе її до столу. До кімнати повертається Ніна і всі вони розкладають по літерах пакунки, на кожному з яких літера. Тоді вони знаходять на касі ту літеру і висипають той пакунок у відповідну скриньку.

До кімнати прибігає Михайло і каже, що за ними йде поліція, жандарми, тому потрібно швидко втікати. Іван просить не хвилюватись, наказує Ангелку відчинити двері на балкон, де прив’язує драбинку. Марія приносить з сіней їхній верхній одяг, просить швидко вдягатись. Коли лунає дзвінок у двері всі застигають. Іван каже Михасю і Ангелку спускати жінок, а він піде затримувати жандармів. Ляшківська просить Чоботаря спускатися разом з Ніною, штовхає Михайла до балкона, благаючи йти заради старого батька. Усі вони, крім Марії, спускаються.

У квартирі тупотіння ніг. Чути різні голоси, брязкіт зброї. Заходять Сталинський, поліцаї, жандарм. Сталинський — жандармський підполковник 38 років з довгою чорною бородою.

Марія спокійно показує поліції свою кімнату. Один поліцай знаходить на столі шрифт і приносить підполковнику. Пристав розглядає валізу, каже, що типографії там приблизно три пуди і наказує подивитися двері на балкон.

Сталинський запитує Марію чия друкарня. Марія відповідає, що це її власність. До кімнати заходить Олена Карпівна і каже, що це друкарня належить їй, а дівчина просто у гостях. Тоді жандарм запитує для якої потреби вона тримає у себе друкарню. Олена Карпівна відповідає, що це її особиста справа.

Другий поліцай знаходить на балконі драбинку і кличе туди пристава. Вони кажуть, що втікачі ще десь тут, на подвір’ї, у сусідніх квартирах. Полковник наказує обшукати будинок.

Сталинський говорить, що на жаль, йому доводеться потурбувати їх пізнього часу, але нічого не поробиш. Олена Карпівна каже, що сподівається взяти із собою речі і Євангеліє, у випадку, якщо її заарештують. Сталинський мовить, що вона даремно так думає, він не буде її затримувати, це абсолютно непотрібно. Він тільки просить пані поїхати з ним на півгодини в управління — написати протокол, бо вони не мають дозволу на хатню друкарню, а шрифт, звісно, конфіскується.



Інші твори автора: